Поиск по базе сайта:
Книга для вчителя художнє оформлення В. Є. Перевальського київ \"освіта\" 1992 ббк 74. 263 К56 icon

Книга для вчителя художнє оформлення В. Є. Перевальського київ "освіта" 1992 ббк 74. 263 К56




НазваКнига для вчителя художнє оформлення В. Є. Перевальського київ "освіта" 1992 ббк 74. 263 К56
Сторінка1/10
Дата конвертації18.11.2013
Розмір2.27 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
1. /Ковальчук. Народознавство_boh.docКнига для вчителя художнє оформлення В. Є. Перевальського київ "освіта" 1992 ббк 74. 263 К56

О. В. КОВАЛЬЧУК



УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО



КНИГА ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ

Художнє оформлення В. Є. ПЕРЕВАЛЬСЬКОГО

КИЇВ “ОСВІТА” 1992

ББК 74.263 К56


Ковальчук О. В. Українське народознавство. Книга для вчителя. – К.: Освіта, 1992. – 176 с.


У книжці досліджуються основні питання українського народознавства: походження традицій та обрядів, значення народної символіки в ужитковому мистецтві, описуються прийоми народної медицини та система передбачення погоди, подаються цікаві матеріали з народної демонології, використовуються фольклорні тексти.

Для вчителів, лекторів, керівників гуртків та широкого кола читачів.

Рецензент кандидат філософських наук С. О. Черепанова

Редактор С. С. Литвин


© О. В. Ковальчук, 1992

© В. 6. Перевальський,

Художнє оформлення, 1992


ВІД АВТОРА


Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, насамперед молоді. Тому особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи народної освіти, яка виховувала б національно свідомих громадян України.

Чому система виховання та освіти мусить бути саме національною? Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна знаходитись під постійним виховуючим впливом матеріальної і духовної культури свого народу. Це потрібно, найперше, для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, виявлення етнопсихологічних особливостей. Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні, особливо на Півдні та Сході, далека від тієї, яка потрібна для повноцінного духовного та інтелектуального відродження народу. Діти не залучаються з раннього віку до культури та історії свого народу, бо не знаходяться під прямим формуючим впливом україномовного середовища. Не використовують повною мірою своїх можливостей заклади народної освіти, хоча протягом останніх років і відбулися значні зрушення в українському шкільництві. Маємо на увазі не лише загальний процес демократизації школи, а й виникнення нових концепцій та дисциплін, до яких входить і народознавство. Звичайно, введення до шкільної програми такого предмета не вирішить остаточно виховних завдань, але принаймні дасть підґрунтя для майбутньої роботи у плані створення національної системи освіти і виховання. В ідеальному варіанті курс українознавства не може бути обмежений рамками одного предмета. Цей курс повинен бути стрижнем усієї навчальної та виховної системи в школі, складовою частиною кожної навчальної дисципліни від першого класу до останнього.

3

Розпочинатись таке виховання має у дитячому садку. Певна річ, що для кожного етапу розвитку дитини українське народознавство повинно мати різноманітні форми викладу, оскільки завдання курсу на цих етапах теж різне.

У дитячому садку і частково у початковій школі це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, дитячим фольклором, виробами народних майстрів, з обрядом – втіленням багатовікової культури і мудрості наших предків.

Весь комплекс впливу не повинен подаватись у вигляді навчальних предметів, це має бути формою існування, життям дитини в садку і школі. Певне, цим слід мотивувати й особливості розкладу уроків для дітей раннього віку. Практичний досвід підказує, що займатись одним видом діяльності дитина довго не в змозі. Тому потрібно об’єднувати поезію з театром, танком, художньою працею тощо, тобто потрібний єдиний чіткий художньо-естетичний системний вплив на дитину, коли предметні рамки максимально розширені. Головну роль у виховному впливі на дитину потрібно відводити грі. Адже саме із грою пов’язане виникнення зображальної, літературної, музичної, драматичної діяльності дитини. У грі, як і в мистецтві, діалектично співіснують такі протилежності: дійсне і вигадане, умовне і безумовне, творча свобода й організуючі правила. Суть гри полягає у тому, що в ній важливий не результат, а сам процес переживань, пов’язаних з ігровими діями. Під час гри у дитини розвиваються емпатичні здібності – здатність до співчуття, співпереживання. Корисність ігор, що тісно пов’язані з національними традиціями, обрядами тощо, у тому, що дитина, виконуючи певні дії, відтворює вчинки конкретної людини певного часу, одержуючи необхідний обсяг знань, норм поведінки і моралі. На цьому етапі доцільно поєднувати розповідь вчителя з практичною діяльністю дітей, їхньою участю у проведенні народних свят, творчою роботою на уроках праці та образотворчого мистецтва, з екскурсіями по історичних місцях, до майстерень художників і народних умільців. Тобто курс українського народознавства має бути інтегрованим.

У середніх та старших класах народознавство повинно вивчатись як синтез історії України, українського фольклору, літератури і мистецтва. Діти переходять від переважно емоційного сприйняття і відтворення краси образу, виробу, пісні до рівня його осмислення, пізнання глибинної сутності. Зміст роботи з народознавства повинен реалізовуватись будь- якими методами і прийомами, які відповідали б конкретним умовам школи, класу. Це можуть бути уроки мистецтвознавства, народознавства й історії чи української літератури, музики, образотворчого мистецтва, природознавства. Можливості такого поєднання визначаються наявністю у запропонованому посібнику відповідних тем. У старших класах доцільно вводити теми з народознавства до курсів з астрономії, “Людина і світ”, факультативного курсу “Український фольклор та етнографія”.

Народознавство, подане як система, дасть можливість учням на певному етапі без труднощів орієнтуватись у складних образно-смислових символах давньоукраїнської літератури та у класичній українській поезії, розуміти і знати витоки різних видів мистецтва, зрештою воно повинно стати частиною розуміння наукової картини світу тощо. Народознавчі підходи у виховній роботі з учнями (календарні свята, різноманітні ярмарки, конкурси і т. д.) звільнять цю роботу від примусовості, надуманості й абстрактності, заповнять той вакуум, що утворився після падіння старих ідеологічних догм, які тяжіли донедавна над школою. Перебіг навчально-виховного процесу, базованого на народознавстві, відбувається без психологічного тиску на дітей. Вони просто не відчувають, що їх виховують, оскільки виховання проходить здебільшого в контексті повсякденного життя, у формах і способах, притаманних народному життю і наближених максимально до потреб учнів.

Слід наголосити на необхідності широкого впровадження в практику виховної роботи у школі заходів саме на основі народних традицій. Не забуваймо, що у наш складний час стресів та психологічного перенапруження дитини їй необхідно час від часу це напруження якимось чином знімати, а участь у народному ритуалі, за дослідженням вчених, – один із найкращих видів психологічної релаксації. Отже, з’являється ще один аспект, який незаперечно свідчить на користь застосування народних традицій у шкільній практиці – медичний.

Завдяки засобам народознавства учні глибше відчувають, що знання про свій народ – це пізнання себе, свого народу, його історії та культури, усвідомлюють нерозривну єдність із попередніми поколіннями українського народу, з їх духовним світом.

Кожен вчитель має широкі можливості створення власної системи роботи, концепції викладання народознавства. Звичайно, матеріал слід добирати відповідно до регіональних особливостей, адже обряди і традиції можуть бути різними навіть у сусідніх селах, не кажучи вже про області.

Вибір тем підказаний досвідом викладання народознавства, тими питаннями, які ставились дітьми, і є спробою бодай частково задовольнити дитячий інтерес до історії та звичаїв свого народу.

Автором використані фольклорні тексти з книжок М. Грушевського, М. Маркевича, 0. Воропая, М. Москаленка та інших, вказаних у списку рекомендованої літератури. Деякі зразки народної творчості зібрані й записані автором у різних регіонах України.

Автор не претендує на глибоку науковість деяких тверджень і буде радий, якщо поданий матеріал стане у пригоді тим, хто цікавиться питаннями культури українського народу, його історією, звичаями та традиціями.


ВИТОКИ

ПИТАННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ


Походження українців не можна пов’язувати з окремою археологічною культурою, становлення і розвиток народу відбувалися під впливом різних землеробських і скотарських культур, які, взаємодоповнюючись та збагачуючись, створили струнку систему уявлень про світ та світобудову, комплекс ритуалів та міфів, що складають основу української народної культури. її коріння сягає вглиб часів індоєвропейської спільності і визначається землеробським спрямуванням, що дає підстави дослідникам вважати українців нащадками арійських племен.

За археологічними даними, перші людські поселення на території України датуються серединою палеолітичної доби, а за часів неоліту розвинулась так звана трипільська культура з хліборобством, яке було основою господарювання.

Міфи трипільської культури стали основою української міфології, частина трипільських племен стала підґрунтям відокремлених праслов’ян. Про спорідненість вірувань трипільців і українців свідчить

чимало фактів. Так, оселі трипільців дуже подібні до традиційних українських хат-мазанок навіть розташуванням предметів інтер’єру у помешканні та стінним розписом. Орнаментування гончарних виробів у технології нанесення, в символіці надзвичайно подібне до традиційного українського. Є підстави твердити, що не всі трипільські (арійські) племена відійшли з Придніпров’я до Індії, деякі з них залишились на своїй прабатьківщині, ставши ядром українського народу.

Перші історичні свідчення про населення Придніпров’я наводить “батько історії” Геродот, який у творі “Історія греко-перських воєн”, написаному у V ст., подає розповіді про народи попередніх століть. Він називає племена, які населяли землі України, серед них царські скіфи, колініди, алазони, будини, меланхети, неври, андрофаги, гелони, траспії, агафірси, паралоти, або ж сколоти, чи скіфи-орачі.

Як бачимо, Геродот подає населення України, змішуючи корінне, осіле населення цього краю з кочівниками південних кордонів. До речі, присутність останніх зумовила раннє виникнення державних утворень. Мабуть, відомі Змієві вали, система укріплень для захисту земель від кочівників на межі зі степом – найкраще свідчення існування сильної централізованої влади в об’єднаних слов’янських племенах. Отже, вже у скіфську епоху в V ст. до н. е. існували слов’янські держави агафірсів, гелонів, неврів і меланхетів. У III–І ст. до н. е. оформився воєнно-політичний союз на чолі з гелонським (полянським) князем. У степах на той час панували сармати, які витіснили скіфів, тому і слов’ян називали сарматами.

На початку нової ери з падінням іраномовної Скіфії торгові відносини Придніпров’я і Прикарпаття із зовнішнім світом значно пожвавлюються, що вагомо впливає на економічний та культурний розвиток українських земель. У І–II ст. деякі ремесла – гончарство, ковальство, обробка дерева тощо – стають самостійними галузями, з’являються нові, виникає писемність – “черти і різи”.

У середині II ст. сарматів витісняють готи, які, за припущенням І. П. Крип’якевича ”, прибули на

1 Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990.

Україну з Балтії. На слов’янські племена вони мали значний вплив у поширенні римських культурних традицій та наукових знань. Держава готів мала найвищий розквіт за короля Германаріха і впала під натиском гуннів. У цей час на українських землях вже існує досить могутня, як видно із військових походів, централізована держава, знана в історії як держава антів. Думки вчених з приводу етнічної приналежності гуннів розходяться. Стверджувати, що вони всуціль азіатського походження, не можна. До речі, ті племена, які Геродот називав скіфами, К. Птолемей називає кгунами ’. Скандінавські вчені середньовіччя прямо вказують, що Русь і Гунагард (країна гуннів) – це одне й те ж. Можемо зробитя висновок: до часу, коли остаточно утвердились в історичних джерелах назви племен, що населяли Україну, як слов’яни, вони у різних історичних пам’ятках виступали під різними іменами, але жодне з них не було їхньою самоназвою.

Остання згадка про антів є у візантійських джерелах і відноситься до 602 року, після цього вони вже називаються слов’янами. Антське об’єднання розпалось, щоб на його ґрунті утворилась могутня Київська держава, але це не означає, що перед так званою “княжою добою” слов’яни не мали державного устрою. За свідченням Ал-Балхі, Джайхані, Ібн-Русте, Ал-Істархі та інших арабських географів IX–XI ст., на території Київської Русі було три царства – Куявія, Артанія і Славія. Під Куявією розуміють полян зі столицею у Києві, під Славією – ільменських слов’ян, а щодо Артанії думки розходяться. Академік Б. О. Рибаков висловив припущення, що Артанія – це Чернігівська земля. Б. Д. Греков вважав Артанію Причорноморською і Приазовською Руссю, О. П. Знойко у своїй книзі “Міфи Київської землі та події стародавні” називає Артанію державою в центрі України, розташованою на своєрідному острові, що існував у заплавах річок Ірдин, Тясмин і Дніпро та був, власне, центром зародження української культури. З назвою Артанія, Аратанія пов’язується і саме походження назви Україна: вважається, що це один із найдавніших центрів зародження землеробства в Європі, навіть прабатьківщина аріїв. Зрозуміло, що значна частина таких висновків

'Птолемей К. Географическое руководство. – К., 1948.

гіпотетична, але відкидати їх немає ніяких підстав. Можна з певністю говорити, що Олег, якого Нестор-літописець називає першим князем Київської землі, насправді, прибувши до Києва і заставши тут досить розвинуту полянську державу, просто узурпував владу, вбивши останнього князя династії Кия, Аскольда.

Історико-етнографічне районування України. Етнографічні райони:.

І – Полісся і Волинь, II – Карпати і Прикарпаття, III – Поділля,

IV – Слобожанщина і Полтавщина, V – Середня Наддніпрянщина, VI – Південь.

Сучасні області України:

1. Волинська; 2. Рівненська; 3. Житомирська; 4. Сумська; 5. Київська; 6. Чернігівська; 7. Львівська; 8. Івано-Франківська; 9. Тернопільська; 10. Закарпатська; 11. Чернівецька; 12. Хмельницька; 13. Вінницька; 14. Полтавська; 15. Харківська; 16. Луганська; 17. Донецька; 18. Дніпропетровська; 19. Черкаська; 20. Кіровоградська; 21. Запорізька; 22. Херсонська; 23. Миколаївська; 24. Одеська; 25. Кримська АР.


РУСЬ, УКРАЇНА, МАЛА РУСЬ


Стосовно походження назви “Русь” існує велика кількість припущень як науково обґрунтованих, так

і чисто гіпотетичних. Жодна з них не визнається остаточною. Ми подаємо лише деякі. Вважається, що назва “руси” – кельтського походження і пов’язана з VI ст. до н. е., коли кельтське плем’я бастарнів із самоназвою “рутени” переселилось із Провансу на територію Західної України. Змішане слов’янсько-кельтське населення одержало в сусідніх народів назву “галичани”, що походить від римської назви кельтів – “галли”, поклонники півня. Від цього імені утворились назви “Галичина”, “Галич”, але при цьому саме населення називало себе русинами. Міграція русинів, яка почалась в останніх роках старої ери, зрештою привела їх до полян. Пришельці стали не лише союзниками полян у боротьбі проти готів, а й дали нове ім’я полянам, яке поширилось в короткій формі “руси”.

Хроністи різних часів і різних країн дають незаперечні докази кельтського походження назви “руси”. Є і прибічники норманської теорії походження; Русі, які спираються на той факт, що фінни словом “русь” досі називають шведів. При цьому повністю ігноруються дані про високий рівень праслов’ян найранішої доби, а отже, і непогані військові якості їхньої дружини. Історія свідчить, що у III ст. руси разом із кгунами (гуннами) здійснили тривалий військовий похід на північ, саме тоді частина цього війська і лишилась у Швеції. Певною мірою асимілювавшись, вона не втратила зв’язків зі своєю батьківщиною, недаремно ж Новгород, заснований русами під час цього походу, закликав на свій престол варягів – нащадків русів, про що було відомо і новгородцям. З переходом Олега до Києва відновлюється і офіційна назва “Русь” по відношенню до союзу слов’янських племен із центром у Києві. Держава антів на той час переживала важкі часи. Під тиском аварів частина слов’ян з України переселяється на захід, засновуючи нові держави (Полонію і Богемію, нині Польща і Чехія), частина продовжує чинити опір загарбникам, а згодом, втративши силу, стає легкою здобиччю дружини Олега, що якраз на той час повернувся на прабатьківщину. З цього часу починається так звана “княжа доба” Русі, більш-менш докладно вивчена істориками, тому зупинятись на цьому етапі історії України не будемо.

Стосовно назви “Мала Русь”, то з цього приводу ми подамо дві точки зору, які спростовують обивательське розуміння цієї назви із значенням зменшеності, мізерності. Найперше скажемо, що у слов’янських мовах у власних назвах слово “мала” має не лише пряме значення, але і вказує на серединність, центральність, а “велика” означає зовнішня, новозайнята. Отже, Київська Русь як історичний центр могла називатись “Малою”, а заселені на північ і схід землі – “Великою Руссю”.

Інша точка зору полягає у тому, що вживання терміна “Велика Русь” і “Мала Русь” залежить від приналежності до юрисдикції митрополита. У 1485 році території були поділені церквою, і Москва одержала дванадцять дієцезій (Мегалі Русь – Велика Русь), а Україна і Білорусія – п’ять (Мікро Русь – Мала Русь). До того часу термін “Русь”, як і “Україна”, вживався на позначення найперше українських територій, російські називались “Московією”, а назва “Росія” вперше з’явилась у 1713 році на означення московського князівства.

Щодо походження назви “Україна”, то за останній час з’явилось стільки гіпотез, що ми дуже коротко, буквально схематично, наведемо найцікавіші.

За теорією Макса Фаснера, слово “Україна” перейшло із загальних назв у власні й означає “пограничні землі”, “окраїни”; за висновками викладача Криворізького педінституту Миколи Скиби, термін “україна” вживається у багатьох говорах у значенні “узлісся”, “край лісу”; а українець – у значенні “людина, яка живе на узліссі”. Ця назва рухалась зі сходу, де переважає степ, поле, і пов’язана із козаками, які селились на узліссях. В українському фольклорі, особливо у піснях це слово вживається у значенні “земля”, “край”, “батьківщина”, що дає дослідникам право твердити про побутування слова “україна”, у цьому значенні, певне, ще у дохристиянську добу. Цікаву гіпотезу висунув київський письменник О. ІНокало. За його твердженням, частина арійських племен, що переселилась до Індії, з часом повернулась на прабатьківщину – Оратанію-Кранію, до назви додалось означення У – прапредок, тобто земля стала називатись Укранією (Прапредківська Земля Сонячної Благодаті), згодом ця назва поширилась не лише на центральну частину нашого краю, а й на всі освоєні території.

Сучасні антропологічні дослідження показали, що єдиного українського типу не існує, навпаки, наявні досить значні відмінності у межах відповідних регіонів. Отже, якщо у якогось праслов’янського племені й існувала самоназва “укрени, урани”, то вона досить довго не поширювалась на весь край. До речі, з антропологічної точки зору, Україна поділяється на п’ять областей: центрально-українську, валдайську (деснянську), ільмено-дніпровську, нижньо-дніпровсько-прутську, карпатську. Судячи з усього, основою творення українського етносу стали корінні племена, які заселяли відповідні території, зазнавали значних впливів інших племен та інтенсивно взаємозбагачувались.

Культура трипільських племен не лише збереглась в народовір’ї українців, а й справила значний вплив на розвиток світової духовної культури. Оскільки у формуванні світоглядних уявлень праслов’ян брали участь різні племена, то й вони збагачувались, засвоюючи праслов’янську культуру, а інколи й мову. Геродот писав, що деякі грецькі боги прийшли зі Скіфії, і “орачі” присилали їм пожертвування, навіть Афродіту на Пелопоннесі називали Ладою, а Атену в Малій Азії – слов’янською Даною. Дослідники віднаходять близьку подібність богів і деяких міфологічних сюжетів слов’янської та індійської міфологій. Самі ж слов’янські племена, можна сказати, мали подібну, але неоднорідну релігію. їхні вірування, а відтак і божества залежали від ступеня розвитку племені. Тому українська міфологія, успадкувавши традиції багатьох племен, має невеликі, стерті часом і християнством відмінності за регіональним принципом.

У фольклорі українців збереглась пам’ять про найдавніші вірування слов’ян і їхніх предків трипільців. Найперше, в основі цих вірувань – обожнювання природи, яке бере свій початок ще з кам’яного віку і, невпинно розвиваючись, витворює своєрідний слов’янський світогляд. Поклоніння деревам мало масове поширення в усіх племенах слов’ян і частково збереглось у багатьох звичаях і обрядах. Донедавна існувало свято сухого дуба: на зелену неділю біля дерева влаштовували ігри, заквітчували його стрічками, просили зазеленіти тощо. Від поклоніння деревам йде звичай носити весільне “гільце”,

13

розвішувати на деревах вінки та рушники в русальний тиждень. Священними вважались не лише дерева, а й діброви. їх, за уявленнями наших предків, населяли духи померлих та дикі звірі, в яких перевтілювались покійники. Для слов’ян характерним було пошанування дикого кабана та ведмедя – найбільших звірів тваринного світу України.

Одночасно з вірою у перевтілення душ померлих виникає і священний культ предків, поклоніння домашньому вогню і воді, виникають найдавніші божества – Берегиня й Рід. З розвитком родових відносин і землеробства у слов’ян з’являються нові боги, та давніші вірування при цьому не зникають, а лише поступаються чільним місцем. У міфології українців залишили сліди різні племена та народи. Так, у систему вірувань наших предків увійшли деякі боги астрального культу.

Поганська релігія праслов’ян ґрунтувалась, за гіпотезою О. П. Знойка, на поклонінні небесному вогню та воді, в якому богів символізували небесні світила. Небесний вогонь виходив із тріади світил – Сонця, Місяця й Зорі – і мав назву Цур (Сур – Сонце серед 12 сузір’їв). Спершу головним у тріаді світил був Місяць. Прабог неба Див виявляв себе як Сварог (з 12 сузір’ями) і як Сонце – Око, що оберігає Прадерево Всесвіту. Зміна знаків зодіаку, визначаючи весняне рівнодення, робила сузір’я головним божеством і обумовлювала його провідну роль в астральній міфології народів.

Особливими сузір’ями зодіаку вважались ті, через які Сонце проходило за півроку сільськогосподарських робіт, тобто від весняного рівнодення до осіннього. Оскільки їх було 6 або 7 (з 12), сімка стала магічним числом, символом періодичного закону природи. Уособленням цих семи знаків зодіаку стало Сонце, яке змінювало образ і зміст у кожному знакові, і кожен цей образ став богом. Так з’явились сонячні божества Семиярило, або Сімаргл, що зображувався в образі крилатого пса і символізував сонце літнього сонцестояння; бог Святовит (Світовид) – сонце осіннього рівнодення, що зображувався як старець із чотирма обличчями; бог зимового сонцестояння Коляда мав вигляд новонародженого немовляти на голові своєї матері Лади або зображувався у вигляді яблука в її руці; бог весняного рівнодення – Ярило, що уявлявся юнаком на білому коні. Крім того, приурочувалось до проходження зодіакальних сузір’їв і одруження Семиярила з богинею води Даною, яке відбувалось в ніч на Івана Купала. Досягнення стародавньої астрономії на Русі зумовили виникнення пантеону богів астрального культу природи, серед них були: Лада – втілення двох першоджерел Всесвіту – вогню і води – в одній особі, життєвий початок природи; Дана – богиня води; Полель – втілення світла; Перун – батько Сонця, Місяця й Зорі бог-громовержець; Волос – покровитель тварин; Бе региня – Прадерево світу (земля, галактика).

Сузір’я і планети вважались не богами, а лише їхніми символами, наприклад, сузір’я Плуга (Оріон) було обожнюваним атрибутом Сварога (Сура), Місяць – корона предка Дідуха (Коляди, Уациля) тощо.

Система астрального культу складалась із цілорічного циклу свят, в якому головним святам передували вступні, які роз’яснювали ідеї культу. Так, Різдво – це стародавнє свято народження Всесвіту, яке складається із народженої тріади Сонця, Місяця, Зорі (пізніше води). На основі цілої системи знань, уявлень та вірувань склався пантеон поганських богів, відомих часто під різними іменами ще з трипільських часів. Досліджуючи походження слов’янського язичництва, за основу, як правило, береться пантеон київський. Ми його розглянемо, керуючись дослідженнями і висновками О. П. Знойка. Він виділяє 6 своєрідних груп богів, відомих з фольклору та літописних джерел:

1. Дажбог, Хоре, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокош;

2. Волос, Лада, Купала, Коляда;

3. Сварог і Сварожич;

4. Берегиня, Плуг;

5. Див, Яр, Тур;

6. Дана, Леля, Прія, Полель, Ярило, Місяць, Зоря, Баба.

Не забуваючи, що різні племенні імена могли стосуватись одного бога, спробуємо створити язичницький пантеон і трохи пояснити походження тих чи інших назв та проранжувати цей пантеон:

Сварог – зодіак, свято Сварога – Різдво Світу (Сонця, Місяця, Зорі), культ Сварога носив характер прабога-прадіда.

Див – найстародавніший бог, втілював небесне склепіння, чоловіче начало Всесвіту.

Лада – богиня гармонії в природі, любові й шлюбу, мати Лелі (Дани) й Полеля, певно, звучало раніше як РА-ДА і означало Сонце – Вода, у грецькій міфології виступає як Латона (Дана – Діана, Поле ль – Аполлон), ототожнюється із Зорею (Венерою).

Леля (Дана), Полель – діти-близнюки богині Лади, Вода і Світло. Леля на території України, Малої Азії, Греції, Риму відома під іменами Дана (Тана), означає Вода-мати (да – вода, на – мати). Символізувалась змією (вужем), її священне дерево – липа.

Перун – прабог, у етрусків мав ім’я Стрибога і був сильним богом протослов’ян, втіленням Перуна у повітрі, бог негоди, згодом набув ім’я Позвізд. У християнстві його заступив Ілля (святкується

20 липня).

Місяць – предок народу на Русі, символізувався снопом пшениці, Дід ухом, Колядою, Василем (від старовірменського Уациля).

Дажбог (Ярило – Сварожич) – назва бога Сонця на Русі, давніша за назви Ярило і Сварожич, існувала до виникнення астрономії і означала власне Сонце. Назви Ярило і Сварожич (син Сварога) безпосередньо пов’язані із зодіаком.

Хоре – нове сонце, народжене в сузір’ї Риб, ірансько-хозарського походження. Бог нового сонячного культу (Карачун), тотожний слову Христос (давньоєвр. – Сонце).

Зоря – сповіщала про народження богів і початок творення Всесвіту, на санскриті звучить як Дафна.

Купала – богиня материнства, шлюбу, плодючості, тотожна фрігійській Кибелі.

Прія – богиня плодоношення, родинного вогнища, зближується з Афродітою і Фрією з пантеону венедів, їхні культи однакові; пізніше ототожнювалась із Даною.

Сіва – сестра Прії (Жива).

Волос – один із найстародавніших богів Русі, астральне божество, що символізувалось сузір’ям Тельця (Волосожара), мав доіндоєвропейське ім’я Тур. Назва “Волос – Велес” пов’язується із скандінавським Вольсі (скотський бог).

Мокош – покровителька жінок, жіночих робіт, дощу. Пов’язується її ім’я з литовським “макош” – плетений гаманець або з українськими “моква”, “мокро”.

Духів і богів у слов’янських племен існувало багато, пошановувались вони у різних племенах неоднаково. Ця обставина якимось чином посилювала міжусобиці, тому для централізації влади князь Володимир об’єднав головні божества різних племен в одному пантеоні.

Після запровадження християнства на Русі давні обряди та звичаї, одержавши офіційну заборону, не зникли. Навпаки, новій релігії довелось пристосовуватись до народної віри, об’єднувати суперечливі поганські та християнські обряди. Так тисячоліттями існувало дивовижне двоєвір’я у народному середовищі, коли офіційно релігія є християнською, а звичаї, обряди, світогляд – прадавніми, поганськими.

Звичайно, більшість стародавніх знань, якими володіли волхви і які увійшли у світогляд народу як невід’ємна його частина, перейшла у рівень традиційних звичаїв та обрядів, втративши первинну сутність. До того ж не слід забувати про часи, коли було практично знищено традиційний український уклад життя набігами кочівників, монголо-татарським ігом тощо. Йому на зміну прийшов інший стиль життя, що сформував відповідно і новий світогляд. Язичницькі традиції при цьому перейшли, так би мовити, у розряд інтуїтивних, неосмислених, втратилася їхня сутність, і світогляд людей формувала християнська релігія. У XIV–XV ст. церква у багатьох своїх проявах значно наблизилась до народного життя (церква починає білитись як селянська хата, церковна мова із сакральної переходить у розряд книжної, наближається до народної тощо). Отже, можемо сказати, що саме на той час припадає зародження нового українського світобачення. Дещо ж із багатющої спадщини язичницької цивілізації збереглось у народній пам’яті, про що і піде мова далі.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




Схожі:




База даних захищена авторським правом ©www.lib.exdat.com
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації